Перстень

Description Перстень

ПЕРСТЕНЬ

(Уривок)

Вигадка — зовсім не вигадка, а село на високому березі ріки. Яку сотню літ стоїть воно — ніхто не знає. Невідомо, скільки років отим самотнім старезним дубам, котрі височать поодинці з трьох боків села. Переказують, ніби колись вони росли посеред густої діброви, в гурті з таких же велетів, розлогих та коренистих. Ще й досі, як міліє ріка, на дні видно ціле звалище закам'янілих стовбурів.

Подейкують, що й сама Вигадка завдячує своєю появою дубовому лісові. Мовляв, прийшов сюди ко­лись із Запорозької Січі козак, на прізвисько Кіт, чо­ловік похмурий та мовчазний. Ніхто не знав, чому забрів він до тутешніх лісів. Цілими місяцями блу­кав лісними нетрями і не показувався нікому на очі, тільки іноді стрічали його козаки з ближчих зимів­ників.

Якось зник зовсім, уже й забули про нього, а він таки об'явився. Та не сам, з гарною дружиною. Поставив хату в ясному дубовому гаю. Вже й діти в нього попідростали, сусідів населилось оддалік — утікачів з Поділля та Волині.

Аж наїхав і сюди пан з-під Кракова з челяддю і заходився кріпачити людей. Вони йому — ми, ка­жуть, люди вільні, земля наша. Узяли їх у канчуки. Періщить пан і кричить, запінився: «Я з вас повиби­ваю козацькі вигадки!»

Козака Кота до смерті забили, інші скорилися. Куди було подітись, як пани вже скрізь землю пооб­сідали, а з нею й людей. Земля, кажуть, наша, то й ви наші.

Достобіса тих зверхників пройшло через Вигад­ку. І всі себе хазяями настановляли. Що хотіли, те й робили з вигадцями. Непокірних та гарячих мордували, продавали, до Сибіру валками тягли.

І до лісу взялися, бо що люди могли вдіяти. Їх­німи руками панство валило дерева — собі на пала­ти, на торги, ще й на ярма та колодки підданим ви­стачало. Ото тільки й лісу лишилося, що на острові посеред Дніпра, навпроти Вигадки. Там він ніколи не вигибає. І ніщо не може перевести тої зелені. Ні тяж­кі війни, ні гострі сокири.

Зветься острів ніжно, загадково — Гілея.

Чужинці не раз під'юджували вигадців. От, мов­ляв, пнетеся мати щось своє, а острів називаєте по-грецьки, бо Гілея означає лісний. Грамотні були, аякже, і переінакшували назву на свою, таки ж чу­жомовну. А вигадці тих назв наче й не чули, Гілея та й Гілея. Так лишилося й дотепер.

О, ті вигадські історії! Скільки їх розказувано! І про що в них тільки не переповідалося. З часом усе більш лишались вони на втіху старим та малим. Ко­лись, було, найстаріша в селі баба Лисючка як поч­не про острів Гілею і про закопані на ньому величезні скарби, не переслухаєш. А найбільш про Летючого Козака, характерника запорозького, якого начебто лишили стерегти ці скарби, про його велике кохання до чарівної красуні Гілеї.

А літа спливають. І чудно якось нинішнім вигадцям малим наслухатись тих давніх казок.

А колись же було гасала малеча вигадськими ви­гонами, так само виростала і гартувалась у теплих та щедрих водах дніпрових. І осінніми чи зимови­ми вечорами, блимаючи оченятами, вбирала в себе по вінця то ласкаві й веселі, то жахні й журні дідівські бувальщини та небилиці. І були ті вечірні старечі ба­лачки для дітлахів і театром, і кіно, і історією, і ге­ографією. І першою школою людської правди.

Ану ж, спробуйте, бабо, чи всадовите оце зараз онука на довгу казку? Та він вам сам як нарозказує, аж сплеснеш руками.

Дивляться бабині очі на онуків та правнуків, ми­луються. Гай-гай, а таки літа спливають. А хіба тіль­ки час змінює все навкруги? Самі ж, своїми руками переінакшили Вигадку. Вимостились-забрукувались її зелені вулиці, увійшла до кожної господи електри­ка, всіялись дахи хрещатими антенами. Пахкає Вигадка моторами, видзвонює залізом, гуркоче тракторами й автомашинами, тріскотить метушли­вими мотоциклами. Колись, було, хлоп'я і штанів не мало, а тепер не купи велосипеда — од людей сором.

— А ви кажете, діду, казки, — без угаву гомонить Лисючка до старого Микити.

Вона занадилась уже котрого ранку до дідового рибальського куреня. Приїхала з Києва невістка з дітками, то ж стара рибкою їх частує. Де вони в місті такої свіжинки скуштують?

Дід Микита вибирає  гарненьких підлящиків, не перебиває. Він не проти балачки — намовчиться на своєму човні-довбанці. Але по тих бабиних словах посміхається.

* * *

Неприязнь між Петром і Романом, а відтак — і з його компанією, зачалася зовсім несподівано. Ніщо її не віщувало. Навпаки, Петро шанував Рома­на, як і всі в школі. Навіть старшокласники не вважа­ли нижчим за свою гідність перебувати в товаристві Романа; а про малечу годі й казати — ті обсідали хлопця, мов комашня. Де здибають — на перерві на­віть — починається: чи знайшли партизана? а як звали того героя, що один бився проти всього німець­кого війська? а куди це влітку підуть слідопити? І звичайно — візьміть і нас...

Петро теж радо ходив у походи по місцях бойо­вої слави. І змушений був визнавати авторитет Ро­мана в цих справах. Ніхто так не вмів знаходити бо­дай найтоншу ниточку нерозкритих таємниць, відшу­кати очевидців, натрапити на якийсь ледь відчутний слід, збирати докази. І саме йому завдячували не раз слідопити, що їм вдалося встановити імена і могили багатьох загиблих героїв — розвідників, десантників, партизанів.

Учителі в таких походах аж надто, як здавалося Петрові, носилися з своїм Романком, навіть ради­лися з ним. Петро не завидющий, і він віддавав належне кмітливості цього хлопця, його енергії, завзятості.

Якось узимку Петро зайшов з кількома дев'яти­класниками у кабінет історії, там звичайно гуртува­лися після уроків слідопити. Бачать — Роман щось малює на дошці — вершника з якимись крилами, а гурт школяриків обступив його та й слухає.

Постояли, постояли на порозі, а тоді Петрів од­нокласник, Грицько Покора, каже Романові.

—  Що ти голови забиваєш дітлахам? Козаки, шаблі, коні! Підростуть, з автоматів навчаться стрі­ляти, з ракет. А то все баєчки. Зараз поки видереш­ся на того коня, тебе та-та-та! Пришиють до сідла, — зареготав він своєму дотепові: — А ми самі та-та-та! — і нема ворога.

—  Крім «та-та-та», — відказує Роман, — ще тре­ба дещо вміти.

—  Авжеж, — копилить губу Покора, — з парашу­том стрибати, у протигазі бігати.

—  Ще треба любити свою землю, знати, хто їй волю виборював, — спокійно каже Роман, тільки тро­хи червоніє.

—  Ти, розумнику, — це Грицько, — то в револю­цію за волю боролись. І козаки твої тут ні до чого. Хіба ви цього ще не проходили на уроках?

—  Бачте, — звернувся Роман до своїх слухачів, — просидів у школі дев'ять років, а взнав тільки й того, що запорожці носили шаровари і писали листа ту­рецькому султану. — Перечекав, доки сміх ущух, та й далі до Грицька. — Ех ти, «та-та-та».

Петрові сподобалось, як Роман одшив Покору. Він перший підхопив оте дошкульне «та-та-та», і з тих пір Покору кликали в школі не інакше, як «Грицько-та-та-та». Але відтоді аж надто позаздрив Романові, що той уміє з головою поринати в якесь своє захоплення і, певно, не нудиться одноманіт­ністю вигадського життя, як він.

* * *

Андрійко — чорнявий хлопчина з пильним погля­дом голубих очей. Такий собі спокійний, уважний, коли він когось слухає, то аж нахиляє набік голову. А Мікроном його прозвано, бо найкраще знає фізи­ку, математику і взагалі дуже полюбляє точність. Дівчата з цієї причини просять його поля одкреслити в зошиті — як фабричні зробить. Його кишені та портфель іноді бряжчать усякими гвинтиками, гаєч­ками, коліщатками від годинників, радіо — все в ньо­го є, навіть штучне око.

Вже довгенько він стоїть межи вуликів і послідов­но, хоч, видко, безуспішно щось доводить своєму ді­дові. А той мов не чує, нахиляється над вуликом, зні­має ляду, витягає рямцю з ніжним прозорим воском, розглядає її на світло. Обличчя його сховане за ши­рокими крисами бриля, тільки кінчики вусів стрим­лять.

—  Ти мене не вговорюй,— нарешті вимовляє дід, проходячи повз онука і не повертаючи голови. — Бе­ри козу і паняй до байраку. Там трава ще нічого.

—  У людей корови. Пасуться в череді — і ніякої мороки, — Мікрон не може зрозуміти, чому дід три­має цю невигідну худобину.

—  Ти, голубе, й з козою не годен упоратись, — відказує дід. — Бери, чоловіче, бриля і рушай з бо­гом.

Треба коритися, це ясно. І хлопець спроквола чвалає до хати.

—  Не здумай, чоловіче, вештатись, я однак поба­чу, — чує Мікрон услід.

Поки Мікрон одв'язував козу, поки тягнув її з подвір'я, він уже дещо зметикував. Про те, як зро­бити, щоб і козу доглянути і...

До всіляких витівок Мікрон мав особливий хист. Був такий випадок. Завідував у селі клубом один чоловік. Немолодий уже, полюбляв випити, вічно замок стримів на клубі. А тут хлопці взнали, що в сусідній Панасівці показували кіно «Червоні дияволята». Панасівські школярі розповідали, аж захлина­лись. Почали хлопці завклубом прохати — приве­зіть, мовляв, і нам цю картину. Місяців два обіцяв. Зайшли до нього поспитати ще раз. Сидить за столом. Папірців перед ним купа, конверти нерозпечатані. Витирає хусточкою   пітняву   лисину,   одмахується - ідіть, мовляв, ік бісу, без вас клопіт маю. Не в Мікроновій вдачі подарувати ошуканство. Поки пе­ребалакувались, настругав він хімічного олівця на шмат паперу, передав Василеві за спиною завклубом і кивнув на лисину. А сам щось запитав у того. Василь і обдмухав лисину Мікроновим порошком.

Сміху було на селі, як гороху, і хоч завклубом того вже немає, його й досі кличуть Абстракціоніс­том. Хлопцям тоді дали доброго прочухана по домів­ках, і в школі їм перепало. Але Мікронову винахідливість вони не перестали цінувати.

Джерело: Врублевська Валерія. Перстень: [уривок] // Перстень / В. Врублевська. – Київ, 1969. – С. 3-20.